БУЛ

2011-01-18T18:08:55+02:00 2011-01-21T13:53:28+02:00
0
Горожане
-1
Проездом
Сергей Сокуров

ДЕНЬ НЕ СОСТОЯВШЕЙСЯ СОБОРНОСТИ
и почему его отмечают в одном ГУК г. Москвы

*
День Украинской Соборности 22 января по сути своей это символ абсолютного разъединения двух славянских народов единой Руси. Отношение к нему – это заявка на своё личное место по одну из сторон баррикады, воздвигнутой непреклонными самостийниками австроукранского толка. Возможно, кто-то оказывается не «здесь», а «там» по причине своей неосведомленности, лености ума. Частному лицу можно простить. Но если такое лицо приставлено «сеять разумное, доброе, вечное», руководит учреждением, призванным просвещать, например, библиотекой? И не в каком-нибудь «Украинском Пьемонте», а в нашей (пока ещё нашей) Москве! Об этом поговорим.

**
Посетители ГУК Москвы «Библиотека украинской литературы», участники её многочисленных культурных акций (к слову, молодёжь, в основном, граждане России), не видя в ряду архитекторов украинской соборности русских лиц, в очередной раз удостоверятся, что родина их предков, ныне суверенная Соборная Украина, «виборювала волю и здобула» свои 604 тыс. кв. км территории в войнах против злейших вековых врагов украинства – московской орды.

***
В истории Украины (в её реальных, на сегодняшний день государственных границах) можно насчитать несколько календарных дат и связанных с ними событий, которые в той или иной значимости явились судьбоносными в деле культурно-языкового и территориального единения людей, родственных по этническим признакам, сегодня именуемых украинцами (а совсем недавно, по историческим меркам, где малороссами, где русинами, где, чаще всего, просто русскими (руськими людьми). Такое единение принято называть Соборностью.

По значимости объединяемых территориальных массивов здесь выделяются два события:

1. Объединение в пределах Российской империи Левобережной и Правобережной Украины в результате II раздела Польши (Петербургская конвенция 12 января и Гродненский договор 11 июля 1793 года).
2. Воссоединение украинских земель, в результате военного похода РККА, начатого 17 сентября 1939 года в пределы Польши, уже разгромленной Вермахтом. 25 октября Народное Собрание Западной Украины во Львове приняло декларацию о вхождении Галиции и Волыни, других районов бывшей Польши к западу от р. Збруч в состав УССР.

Кроме того, значимыми событиями в процессе соборности украинских этнических земель, с вовлечением инородческих, являются приращения УССР частями Бессарабии и Буковины перед ВОВ и, после войны (26.06. 1945 г.), Подкарпатской Русью (Закарпатская область). Названные приращения правильней назвать актами соборности с некоторыми оговорками, поскольку население приращённых территорий признало себя украинцами задним числом, под полувековым идеологическим и административным давлением.

В том уникальная особенность Украинской Соборности, что этот процесс охватил и территории, никогда не бывшие так называемыми этническими украинскими, где звучала великорусская речь новых, своеобразных диалектов, хотя и с примесью малороссийских слов. В первые годы советской власти, при Ленине, к организованной большевиками Украинской ССР отошли Донбасс и вся Новороссия без каких-либо юридических оформлений и научно-исторических экспертиз, без референдумов. Процесс таковой сомнительной Соборности Украины условно завершился юридически незаконной передачей Крыма во дни 300-летия Переяславской Рады из состава РСФР в состав УССР. Потому «условно», что аппетит, как известно, приходит во время еды: мы видели и видим открытые рты весьма влиятельных «новых украинцев» в сторону Северного Кавказа, Воронежа, Белгорода и Курска, Средней Волги и даже «Зелёного клина»…

Все перечисленные акты соборности объединяет их реальность. То есть, происходили события, готовившие их; властные лица издавали соответствующие указы; присоединяемая территория входила в политическую, экономическую, культурную и прочие сферы того общего, частью которого она становилась. Притом, на длительный срок, исторически обозримый. Это была объективная реальность.

****
Когда УССР под названием Украина поменяла статус союзной республики на суверенную, у духовников-пасионариев «унитарной украинской нации» появилась возможность выбрать День Соборности, исходя из реального списка военных и дипломатических, иных усилий, работавших на Соборность и её осуществлявших. Вы полагаете, исходными датами для дальнейшего праздничного летоисчисления стали 12 января или 11 июля 1793 года? Может быть, 11 сентября-25 октября 1939 года? На худой конец, памятные решения 1940, 1945 и 1954 годов? Как бы ни так! Официальным Днём Соборности Украины назначено быть при печальной памяти президента Кучмы 22 января 1919 года. То же произошло в тот день?

А ровным счётом ничего конкретного, один «пшик», названный исполнителями «пшика» Злукой (единением) между частями «всей Украины» - в неопределённом и несогласованном понятии каждого соавтора «Акта» в отдельности.

Прилагаемая здесь статья А.Ставицкого рассказывает об этом достаточно подробно и сочно. Пересказывать не стану. Замечу только, что в тот день привлекло киевлян на Соборную площадь редкое зрелище: представители якобы двух правительств будто бы двух стран – Украинской народной республики и Западно-Украинской народной республики – устроили скучное представление с оглашением Акта Соборности украинских земель. А ведь было ведомо, что одно из этих правительств поляки уже турнули не только из своего Львува, но вообще из Галиции; другое же, что на днепровских кручах присело по нужде от «медвежьей болезни», уже оседлало лошадей, приготовясь козакуваты куда глаза глядят, ибо Щорс да батько Боженко вот-вот появятся с большевиками в Мати городомъ Руськым (будет им мать»!). Что у этих правительств только и было территории, где верные им части квартировали. А поскольку неведомо, куда жупанники да стрильцы во все стороны разбегаются, то не было и приблизительного представления о границах этих дэржав, прости, Господи. Население же не ведало, под какой властью оно живёт. Но Акт прочли, надрывая голосовые связки, подписали и… И на том всё кончилось: «брат» киевский и «брат» львувский разъехались с той площади коротать поодиночке 20 лет – до осени 1939 года, готовясь гукати «Слава тобi, батько Сталiн!»

Так в чём же причина такого странного выбора «свидомого украинства», получившего «незалежность» точно обухом по голове? Чисто декларативную, не имевшую политических последствий акцию 22 января 1919 года из политкорректности можно поставить во внушительном соборно-украинском историческом ряду. Но разве что в самом конце, по её результатам. Однако «бесценная ценность» её для «свидомого украинства в том, что она является единственной, где отсутствует собственно русский и общероссийский фактор, как союзный украинству. Более того, подчёркивается враждебная позиция москалей, как белых, так и красных, приснопамятному «Акту злуки». И до него и после Украина прирастала военными и дипломатическими усилиями всего Государства Российского, чем были и империя и СССР. И собственно русский фактор играл в тех объединительных процессах, как и во всём, решающую роль.

Поэтому, с подчёркнутым вызовом выделив эту январскую, 19-го года, воздухоколебательную акцию, придав ей значимость государственного праздника, руководство новой Украины и волонтёры политического действа не только демонстрируют пренебрежение к общей истории, вершат преступление против истины и здравого смысла. Они бросают вызов памяти предков, пуще того – сегодняшней России, определяя тем самым её как опасное для себя геополитическое образование. Другими словами, День Украинской Соборности 22 января по сути своей это символ абсолютного разъединения двух славянских народов единой Руси. Отношение к нему – это заявка на своё личное место по одну из сторон баррикады, воздвигнутой непреклонными самостийниками австроукранского толка. Возможно, кто-то оказывается не «здесь», а «там» по причине своей неосведомленности, лености ума. Частному лицу можно простить. Но если такое лицо приставлено «сеять разумное, доброе, вечное», руководит учреждением, призванным просвещать, например, библиотекой? И не в каком-нибудь «Украинском Пьемонте», а в нашей (пока ещё нашей) Москве! Об этом поговорим.

*****
Записных недругов России можно понять. Но удивляет и настораживает позиция наших отечественных чиновников от культуры. За примером ходить далеко не надо. Вот здесь он, рядышком, в Центральном административном округе столицы суверенной России. Догадались? Всё то же Государственное учреждение культуры (ГУК) «Библиотека украинской литературы» (БУЛ), что процветает на деньги налогоплательщиков РФ. И пусть бы себе процветала на радость украиномовных читателей. Но место затёртого было оранжевого пятна три года тому назад, видимо, обладает некой энергией русофобской направленности. Я получил основание опасаться этого, зайдя на сайт БУЛ. В плане мероприятий на январь 2011 года 22 число жирно выделено: День соборности Украины. Открытие книжной выставки. Видеопрограмма «Украинская история на экране».

Год назад я принялся издалека объяснять директору БУЛ Н.Г. Шариной, в чём разница между практически исполняемыми актами соборности и актами соборности, как намерениями, остающимися на бумаге, как чернильными декларациями. То есть много дней раз за разом повторял то, что изложено здесь выше, но в более полном объёме и популярно. Ибо опытный администратор-библиотекарь Шарина, оказалось, историю осилила лишь в объёме неполной средней школы, но и то, что запомнила на уроках, успела за давностью забыть. В истории Украины она, простите за точность, невежда, а в истории украинской культуры – невежда полная. Мовы не знает, но уверяет, что понимает (есть тому пример в классике, но воздержусь…). Назначение её на этот пост в 2007 году, когда библиотека прогремела на всю страну протестными акциями вокруг избранных мероприятий наших славных украиников, можно объяснить лишь тем, что в России случаются назначения ну просто необъяснимые. Разговор же наш вокруг события вызван был убеждением Шариной в обязательности для БУЛ, как учреждения, где все, кроме неё, владеют мовой, отметить официально назначенный День украинской соборности. Моё возражение, мол, нам, независимым россиянам, указ президента Украины - не указ, было отвергнуто директорским выражением директорского лица.

Тогда я предложил иной вариант этого экзотического праздника, раз уж в Москве от него не отвертеться. А именно, – показать на стендах, в виде изображений главных исторических фигур, карт, литературных текстов и т. п., основные этапы украинской соборности во времени от 1667 года (Андрусовский мир) по год «Хрущёвского подарка», 1954. Задуманное использовал в статье «Особенности украинской соборности», что появилась на двух десятках сайтах; одну ссылку даю: http://2000.net.ua/2000/aspekty/amplituda/48567). Н.Г.Шарина вначале согласилась. Но в урочный день, после, видимо, тайных совещаний с таинственными лицами неизвестного происхождения от Москвы до Уфы, без предупреждения, ударными темпами организовала в абонементском зале такую выставку, что, уверен по опыту, самые «свидомые» из заезжих и московских «свидомитов» остались полiтично задоволенi.

Такую позицию, на беду, всё чаще демонстрируют наши чиновники. В том числе околокультурные. Поставил себя на место Шариной и подумал: лишние хлопоты зарплаты не прибавят, а выдаваемая в БУЛ (повышенная, видимо, за вредность) позволит со вкусом и с тёплого поста уйти на пенсию. Поддержка начальства обеспечена, там не могут не думать так же – все мы русские, с некоторыми оговорками. Вызывать недовольство украинской общественности Москвы рискованно. Хлопцы в ОУР бойкие, жить ведь не дадут, если вместо 22 января, освящённого присутствием Петлюры, отметить день тезоименитства Екатерины Великой, которая устроила соборность левого и правого берегов Днепра без плясок в стиле Злуки. Нет, лучше договариваться. В конце концов, слова «патриотизм» и «космополитизм» в нынешние времена надо заменить одним, чтобы не прослыть маргиналами.

******
«Задоволенные» в 2010 останутся «задоволенными» и в текущем году. Ведь посетители ГУК Москвы «Библиотека украинской литературы», участники её многочисленных культурных акций (к слову, молодёжь, в основном, граждане России), не видя в ряду архитекторов украинской соборности русских лиц, в очередной раз удостоверятся, что родина их предков, ныне суверенная Соборная Украина, виборювала волю и здобула свои 604 тыс. кв. км территории в войнах против злейших вековых врагов украинства – московской орды.

Сергей Анатольевич Сокуров
www.sokurow.narod.ru
sokurus@yandex.ru

Приложение

Андрей Ставицкий
Какой день следует считать в истории днём воссоединения Украины?
День Соборности или воссоединения Украины, который в стране стали отмечать с 1999-го года, относится к числу праздников, которые символизируют то, чего нет и основаны на исторических событиях сомнительного свойства, более напоминающих недоразумения.
Согласно официальной украинской истории день 22 января дважды памятный, поскольку в 1918-м году в этот день в помещении Киевского Дома учителя был подписан Четвертый универсал, украинской Центральной рады, по которому Украинская Народная Республика провозглашалась суверенным и независимым государством. А годом позже в 1919-м году в этот же день на Софиевской площади в Киеве был провозглашен Акт Соборности украинских земель.
В нём утверждалось следующее: «Отныне сливаются в одно веками отделенные друг от друга части Украины - Галичина, Буковина, Закарпатье и приднепровская Украина - в одну Большую Украину. Исполнились исконные мечты, для которых жили и за которые умирали лучшие сыны Украины. Отныне есть только одна независимая Украинская Народная Республика. Отныне украинский народ, освобожденный мощным порывом своих собственных сил, имеет возможность объединить все усилия своих сыновей для создания нераздельного независимого Украинского государства на добро и счастье украинского народа».
В связи с этим весьма интересно, что реально давал тогда Акт Соборности, как изменил жизнь страны и как был принят народом?
По поводу реакции населения современница тех событий историк Наталья Полонская-Василенко писала так: «Беспомощность руководства влияла на общее настроение. Украина, зажатая между двумя мощными силами - Антантой с юга и большевизмом с севера, - не имела сил для борьбы. Войско разбегалось, распространялись беспорядки. В таких условиях прошло почти незамеченным событие, имевшее большое идейное значение: праздник Соборности Украины. 22 января 1919 на Софиевской площади провозглашено воссоединение УНР и ЗУНР. Но под давлением неприятных событий праздник прошел сухо, тихо»
Что касается этого "свидетельства", уточним, что под Украиной Н. Полонская-Василенко подразумевала не всю страну и не народ Украины, а ту жалкую кучку национально "свідомих" проходимцев, которые, используя хаос и сумятицу революции и гражданской войны, попытались захватить власть в Киеве, образовав там самопровозглашённые Центральную Раду, а после поражения Германии Директорию. Правда их попытка распространить свою власть на как можно большую территорию, не делая ничего для того народа, именем которого они эту власть брали, оказалась абсолютно бесперспективной. Потому и реагировали на шумные мероприятия националистов люди "сухо" и "тихо".
Кроме того, надо напомнить, что Акту воссоединения предшествовал длительный процесс переговоров между "правительствами" УНР и ЗУНР, которые по сути територию нынешней Украины совсем не контролировали. Руководство Западно-Украинской народной республики к этому времени находилось в эмиграции, поскольку с территориии Западной Украины его уже выгнали поляки, а "правители" Директории, не получив поддержки народа и не имея возможности сопротивляться большевикам, быстро собирали чемоданы, чтобы бежать из Киева.
И что же реально этот Акт Соборности Украины провозглашал? Да собственно ничего из того, что можно было признать реальным:
- "в одно веками отделенные друг от друга части Украины" никак не сливались;
- "исконные мечты, для которых жили и за которые умирали лучшие сыны Украины" не исполнились, да и были ли они мечтами народа, очень спорно;
- "только одна независимая Украинская Народная Республика" не существовала, так как параллельно с Директорией на территории Украины тогда существовала Украинская республика Советов, и её войска в это время успешно наступали на Киев почти не встречая со стороны Директории никакого сопротивления;
- "украинский народ, освобожденный мощным порывом своих собственных сил", не только не являлся по своему составу единым, но даже не был в курсе, что он украинский, а население в основном называло себя русскими, малороссами, хохлами, русинами, а о том, что они украинцы, им потом весьма доходчиво и основательно с помощью тотальной украинизации объяснят большевики;
- "независимого Украинского государства на добро и счастье украинского народа" в принципе не существовало ни в каком виде, а несла ли эта независимость добро и счастье, украинский народ не знает и сегодня.
Спрашивается: что же тогда ЭТО было? Отвечаем: обычная очередная украинская сделка, обильно приправленная демагогией, заключая которую оба украинских непризнанных "правительства" надеялись сложить силы для выживания, а на деле лишь увеличили число своих врагов, без какой-либо перспективы эти свои мечты и надежды воплотить. Они хотели объединиться, чтобы использовать друг друга, насколько это возможно, в своих интересах. Но по сути даже не смогли продлить общую агонию, потому что народ за ними не пошёл и проливать свою кровь за них не стал.
Так что если и воссоединилась Украина 22 января 1919-го года, то только в чьих-то умах. С другой стороны во многих умах она была единой и до этого.
И что тогда получается? Что делать? Неужели в истории Украины не было дня, который мы могли бы считать днём соборности и единения? Почему же нет? Такие даты есть. Даже две.
Первая дата отмечалась ранее всей Украиной 8 января - в день, когда в 1654-м году на Переяславской раде было провозглашено воссоединение двух частей русского народа. Вторая - день 17 сентября 1939 года, когда после поражения Польши в войне с Германией и бегства её правительства в Румынию, войска Красной армии вступили на территорию Западной Украины, которая затем по взаимному согласию, закреплённому в решениях избранного на всеобщих выборах Советов, была присоединена к УССР.
Почему же эти даты на Украине не считаются памятными, понятно. Они напоминают о том, что единство Украины в разные времена гарантировала Россия, которую нынешняя украинская власть ни другом, ни союзником не считает и естественно не хочет ей быть чем-то обязанной. Но к исторической правде желания нынешней украинской власти не имеют никакого отношения.
И потому, насколько это соответствует истине и в какой степени символично, читатель пусть судит сам.
Горожане
+ 370
Аксакал
[quote=Тарас Бульба]единство Украины в разные времена гарантировала Россия[/quote]
Ну і що з того? А Україна та українці нічого для Росії не зробили - були тільки утриманцями на її товстій шиї?

І ще маленьке питання - Росія все це робила з величезної любові до України чи з якихось інших спонукань? Здається мені, що з інших. А цими іншими були дуже прості спонукання - територію України Росія вже 300 років вважала своєю невідємною частиною, і навіть ідеологічну та етнологічну базу під це за цей час розробила потужну. Іншими словами - колонізувала певну територію і дійшла до того, що і до сьогодні, через 20 років після формальної втрати цієї території аж слиною захлинаються багато її представників від одного погляду на наші землі.

Чого б вам не заспокоїтись і не зайнятись наведенням ладу в своїй Росії - чи вже все там зробили і у вас там рай земний? Може, залишите нас в спокої?

Так ні ж, і гав, і гав, і гав. І мова у нас не така, і землі не наші, і нації такої ніколи не було, і територія не правильно, і взагалі ми брати і маємо повернутись до старшого брата і бла-бла-бла.

Але, здається мені, замість таких злобних та ворожих братів краще мати ворогів - ті хоча б чесні і говорять прямо, що їм від тебе треба, а тут - все з ядовитою слиною та через зуби.

бібліотека вам заважала? Так попаліть ці кляті хохляцькі книжки, відкрито, як Адольф любив робити. Чи кишка тонка відрито заявити про свою ненависть?
Мф.6.33
Горожане
+ 74
Великий Гуру
Товарищ Бульба - а можно еще что нибудь, пожестче, если возможно? Ну так , чтоб сразу за душу брало.
Бо, те що ми уроди, вже було. Новеньке що небудь.

Експерт: Росія втягується в кризу, яка може поставити під сумнів існування держави

Вперше за багато років російська влада по-справжньому злякалися... Газпром сильніший за МЗС... Росія – слабшає як держава, стає сировинним придатоком... На запитання УНІАН відповів політолог, доктор історичних наук, професор Валерій Соловей.

ВПЕРШЕ ЗА БАГАТО РОКІВ РОСІЙСЬКА ВЛАДА СПРАВДІ ЗЛЯКАЛАСЯ

Валерію Дмитровичу, на якому етапі свого розвитку нині Росія? Іншими словами, що за країна Росія сьогодні?

Валерій СоловейЩоб відповісти на це запитання, потрібно прочитати або цілу лекцію, або спробувати вкластися в одну фразу. Я б сказав, що Росія, як казали в російській літературі ХІХ століття, країна “межеумочная”. Тобто Росія перебуває між певними станами, до яких вона не прийшла, і тут почала формуватися нова якість. Якщо говорити дуже поглиблено, то Росія і Україна пішли різними шляхами. Росія почала будувати ринкову економіку у поєднанні з авторитарною державою, Україна пішла шляхом плюралізму. Це різні моделі. Я не беруся обговорювати, чому вони пішли різними траєкторіями, але, на мій погляд, Україна пішла кращим шляхом. Російська модель виглядала дуже успішною, і наслідки «помаранчевої революції» у нас підносилися як доказ успіху російського вибору. Але нині Росія втягується в колосальну кризу, хоча, власне, вона з неї не виходила. Просто ми підходимо до нового оберту цієї кризи. Причому йдеться не про економічну кризу, а про кризу соціополітичну. Ця криза може поставити під сумнів саме існування цієї держави.

Ви маєте на увазі наближення президентських виборів 2012 року?

Ні, все набагато фундаментальніше. У Росії зростає масова незадоволення тим, що тут побудовано і що склалося. Рефрен, який об`єднує всіх незадоволених, – згори вниз і знизу вгору – несправедливість. Усі хочуть справедливості. Її хочуть як великі підприємці, які вбачають несправедливість у тому, що їх гноблять, так і маса населення. Ця держава виявилася вкрай неефективною, вона існує тільки завдяки нафті, газу й іншій сировині. А також завдяки інерції населення. Росіяни довго приходили до тями після шоку 90-х років, і потребували якоїсь паузи, перепочинку. Населення одержало цю паузу, але з`ясувалося, що шлях, як здавалося, процвітання, - це шлях в нікуди. Далі – порожнеча. Скоріше, в цій порожнечі чаїться урвище.

Тобто в Росії може відбутися щось екстраординарне?

Насправді такі події вже почали відбуватися. Те, що відбувалось у грудні в Москві і в інших містах європейської Росії (я маю на увазі заворушення на етнічному грунті) – це події екстраординарні. Вперше в Росії почалися масові заворушення. І дуже важливо, що кістяк цих виступів складають молоді люди, виховані в пострадянську епоху. Вони вільні від обмежень людей мого покоління. Моє покоління – люди 40-50-х років – більш законопокірні, хоча їм може не подобатися державна влада. Сучасна російська молодь дуже критично ставиться до держави. Вона відчайдушна або, як кажуть зараз у Росії, відморожена. Такі людей не так вже й мало і, що дуже важливе, вони живуть в іншому технологічному середовищі. Інтернет дозволяє координувати дії, проводити масові акції, не потребуючи ніяких формальних структур – зустрічей, узгоджень. Міліція когось заарештує, але це не змінює ситуації, все одно знайдеться група людей, яка через Мережу закликатиме вийти на мітинги. Я бачу за реакцією, що російська влада боїться, вперше за багато років російська влада справді злякалася. Тому що це не ті, хто виходить на Тріумфальну площу (тих небагато, і їх вплив обмежений), це люди, за якими стоїть маса російського народу. Тому що цей народ відчуває себе приниженим і ображеним. Які будуть наслідки і довгострокова динаміка, я не беруся передбачати. Поясню чому – не через страх. Я дуже довго займався вивченням революцій і можу сказати дуже спрощено так: можна передбачити державну або загальнонаціональну кризу, для цього є методики, але неможливо передбачити революцію. Росія втягується в кризу.

Наскільки небезпечна для російської держави етнічна складова цих виступів?

Це безпечно для Росії, хоч як дивно. Тому що йдеться про право голосу 80% населення. Росіяни, які становлять 79-80% населення Росії, вважають, що вони не мають права голосу, і я з ними згоден. Яка ж загроза від того, що люди, предки яких створювали Росію і чиєю працею вона тримається, отримають права голосу? Це найдемократичніша вимога.

Те, що відбулося на Манежній площі, – ще зовсім не бунт. Це навіть ще не гроза. Це перші сполохи... Дивно, але з грудня в країні щось змінилося в масових відчуттях. Це відчуваєш шкірою. Це досить важко описати. Для цього потрібно тут бути. Я сьогодні листувався зі своїм колегою з Англії, і він запитував, що відбувається в Росії. Я відповів: «Це передати словами важко, а концептуалізувати взагалі неможливо».

Є відчуття, що ми перед грозою – похмуре суворе мовчання тут нависає, щось погане, щось недобре. Ненависть. У Росії з`явилося дуже багато ненависті. Порівнюючи з Україною, можу сказати, що в Україні за всіх її економічних і соціальних проблем значно спокійніше суспільство. Не розслаблене, як грецьке або італійське. А в Росії накопичується те, що психологи називають «невідреагованою напругою». Тут дуже високий рівень агресії, причому агресії, що не знайшла виходу. Тут дуже багато взаємної ненависті. Достатньо проїхати в московському метро, особливо в години пік. Це модель соціального пекла. Люди постійно живуть в пеклі, природно, що вони починають ненавидіти і один одного, і владу. Ця енергія знаходить свій вихід, наприклад, у масовому алкоголізмі...

ГАЗПРОМ СИЛЬНІШИЙ ЗА МЗС

Після розвалу СРСР минуло практично 20 років. І сьогодні у Росії напружені відносини практично з усіма сусідами, країнами, які колись складали єдину радянську державу. Чому так відбувається?

Валерій СоловейТреба дуже постаратися, щоб посваритися з усіма.

При всьому відштовхуванні від Росії, був пієтет перед Москвою. Я пам`ятаю 90-і роки, коли приїжджали українські колеги, вони дивилися знизу вгору. У всіх республіках, за винятком прибалтійських і, можливо, Грузії, був дуже сильний провінційний комплекс.

Це не секрет, але своєю політикою Росія справді примудрилася багатьох відштовхнути.

Багатьох чи всіх?

Я б сказав майже всіх. Судячи з відносин з Білоруссю, це був останній справжній союзник Росії. Зараз Росія опинилася в блискучій самоті, бо прагнення перевести все на економіко-центричну основу дуже погано закінчується. Превалює загальнонаціональна політика приватних економічних інтересів. Зрозуміло, що в якихось відносинах Газпром сильніший за МЗС, значно сильніше за те, що можна назвати «національним інтересом». Це не секрет для тих, хто займається вивченням і аналізом російської зовнішньої політики.

Крім того, цьому сприяла зневага до партнерів. У Росії весь політичний клас дивиться на Україну згори вниз. Можна почути, що українська мова – це «спотворена російська», українці – це «якась погіршена версія росіян». Вони поводяться відповідно до цього. Але Україна це все спростувала – там відбулася революція. І річ не в тому, які її підсумки. Річ у тому, що Україна виявилася здібна до самостійного вибору. Не тільки Україна, а й інші сусіди.

А цей снобізм, який тут демонструється, насправді безпідставний.

А як вам здається, сучасні українські політики позбулися провінціалізму?

Мені здається, ні. Його не те, що не можна позбутися... можна, звичайно. Але Україна зараз діє за принципом «ласкаве теля двох маток смокче» - і із Заходом, і з Росією. Це, до речі, розумна політика національних інтересів. Але є щось таке в цій пострадянській еліті незламно холопське. Раніше вони плазували перед Кремлем, тепер вони так само поводяться перед Вашингтоном, Брюсселем, Берліном. В українському Кабміні був чиновник (не хотів би називати його прізвище), який був зразком радянської людини, але після розпаду Союзу переорієнтовувався на захід. Зараз він говорить, що забув російську мову, хоча раніше не знав української. Людина стала лобістом вступу України в євроструктури ирщр. Це те саме – пошук господаря.

Російська еліта відрізняється тим, що вона не вважає, що мусить перед кимось плазувати, вважає, що вона сама по собі якийсь центр. А ось еліти пострадянських країн заражені таким провінціалізмом. Хоча, чесно кажучи, таким є світоустрій. Дуже важко в сучасному світі залишитися незалежним. Можна бути незалежним, якщо від усіх закритися, як Північна Корея, або стати технологічно дуже розвиненою, як Південна Корея.

УКРАЇНА МАЄ ШАНСИ БУТИ ПРИЙНЯТОЮ В ЄВРОСОЮЗ, У РОСІЇ ЇХ НЕМАЄ ВЗАГАЛІ

Нині Росія активно працює над різними інтеграційними об`єднаннями - Митний Союз, ЄЕП, ОДКБ. Міністр закордонних справ Лавров взагалі говорив про створення Євразійського союзу. Чи можуть на тлі складних відносин з потенційними членами такі структури бути в принципі успішними?

В принципі, якщо буде політична воля з боку Росії і збіг економічних інтересів, це було б можливо. Але я не впевнений, що це завдання під силу нинішній російській еліті, яка здатна рушити в цьому напрямі, але в неї, зазвияай, немає волі щось довести до кінця. Хоча б тому, що такого роду союз обмежить якісь групові і приватні інтереси. Як сказав один російський журналіст, усі російські чиновники – державники і патріоти, але рівно до того моменту, поки це не вступає в конфлікт з їх особистими інтересами. Це стосується і політики Росії в цілому.

Я не дуже вірю, що це можливо. Потім, історичного часу не так багато. Росія – держава, яка слабшає. Вона слабшає демографічно, слабшає технологічно, адже ідея модернізації з`явилася не від хорошого життя. А від того, що наш товар (сировина), звичайно, потрібен, але його значення зменшуватиметься. А більше нам нічого запропонувати. Росія справді сировинний придаток. Свого часу Радянський Союз критикували за те, що він експортує тільки сировину, але тоді продавалося значно більше машинобудівної продукції.

А участь України в цих структурах не суперечила б просуванню в європейському напрямі? Наприклад, тим же переговорам про зону вільної торгівлі між Україною і ЄС?

Економічна доцільність для України в економічних об`єднаннях на пострадянському просторі, звичайно, є. Європа поки що - це все-таки журавель в небі з дуже простої причини – сьогодні в неї не дуже багато грошей. Я думаю, що якби не було глобальної економічної кризи, то інтеграція України, як і Білорусі, в європейські структури йшла б значно швидше.

Криза не закінчилася в Європі, і ми можемо побачити її черговий виток, причому масштабніший, ніж попередній. Це стримує можливості інтеграції України. Хоча, якщо говорити про якесь стратегічне майбутнє, то Україна має шанси бути прийнятою до Євросоюзу. У Росії їх немає взагалі. Хоча кращі шанси у Білорусі. Тільки-но піде Лукашенко, за 2-3 роки Білорусь може стати членом Євросоюзу. З усіх країн вона найбільш готова і найлегше піддається інтеграції. У України шанси значно менші, але, проте, вони є.

Сьогодні керівники України і РФ демонструють поліпшення відносин між двома країнами. Чи можна прогнозувати, чим в середньостроковій перспективі закінчиться така дружба?

Валерій СоловейДумаю, вона закінчитися підписанням якихось економічних угод. Але я б не став переоцінювати значення цієї дружби. У мене таке відчуття, що за флером цієї дружньої риторики Янукович проводить цілком прагматичну політику на користь України, і якщо хочете, в принципі такий союзницький дискурс щодо Росії був необхідний після охолодження відносин за часів президентства Ющенка. Ющенко маятник загнав дуже далеко, тепер маятник іде назад, але не думаю, що можливий якийсь дуже тісний союз Росії і України. На це є серйозні причини. Можливі дуже добрі відносини, але неможливе об`єднання. Нічого схожого на Союзну державу Росії і Білорусі між Росією і Україною бути не може. Поділюся спостереженнями. Усі мої друзі в Україні, яких дуже багато, – етнічні росіяни або русифіковані українці, – ніколи не знали української мови і порівняно з 90-ми роками стали прихильниками незалежності. Причому йдеться про людей з Донбасу.

Більше того, тепер навіть від старшого покоління можна почути: «Може і добре, що розпався Радянський Союз». У 90-і роки вони думали абсолютно інакше.

Існує дискусія, хто кращий, Янукович чи Тимошенко, але не існує дискусії, бути Україні незалежною чи ні, за винятком, можливо, Криму. Усе це означає, що в Україні складається єдина українська політична нація, всередині якої йде дискусія, – будувати її як націю політичну, як пропонує умовно Схід, або етнічну – як пропонує умовно Захід України. Дискусія про мову насправді індикатор того, яку націю будувати – політичну чи етнічну.

Достатньо, щоб держава побула незалежною 20 років, хай це буде навіть опереткова незалежність, виростає покоління, яке стає її оплотом. Вони вже не знають іншої держави і культурної ситуації.

Те саме характерне для Росії. Тут молоді люди не хочуть ніяких союзів ні з ким. Ті, хто пройшов пострадянську соціалізацію, вважають, що Росія повинна бути незалежною і не потребує союзів ні з ким. Для Росії це означає якісне зрушення – росіяни перестають бути імперською нацією. Вони не хочуть імперії, не хочуть жертвувати. Кажуть, було б непогано «бути імперією», але якщо поставити питання, що ви готові за це платити – чи готові проливати кров, направляти фінанси, - ні, ніхто цього не хоче.

Українське суспільство будується як національно-демократична держава. За зразком країн, які виникали в Європі в ХІХ столітті.

Наприкінці року російський прем’єр заявив, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні без України. Для чого робляться такі заяви?

Можливо, це образа за невдалі переговори з Януковичем. Політики ж люди, і не треба переоцінювати продуманість їх слів і вчинків. Ними дуже часто рухають емоції.

По суті, якщо виходити з історичних фактів, це не правильно. Це такий укол, якщо хочете, це комплекс переваги великороса. Треба, мовляв, хохлам показати їх місце. Хай знають. Це характерно для російської політики.

Путін практично повторив це ще раз, трохи пізніше. Але ж впродовж останніх років, «одна на всіх» перемога залишалася чи не єдиною сполучною ланкою між пострадянськими країнами (крім Прибалтики, звісно). Можливо, ця риторика – розбудова якоїсь нової ідеології?

Це було єдине в нашій пам`яті, що об`єднувало. Якщо починається сепарація цієї перемоги, розділення її, то в соціологічному плані це показує, що Росія стає національною державою. Вона відокремлює, вона виділяє свою частину минулого. Вона намагається з того імперського або радянського минулого вичленувати якийсь свій домен. Слова «ми б перемогли» показують, що ми вже нікого не потребуємо. А насправді час покаже, що за цим стоїть. Важливі не слова політиків, а їх реальні дії.

Розмовляв Роман Цимбалюк, собкор УНІАН в Росії
Горожане
+ 370
Аксакал
ДО речі, мається ще одне цікаве спостереження за судовою практикою: найкривавіші злочини вчинюються саме в російськомовних регіонах: Донецькій та Харківській областях. Кількість злочинів з побутового насильства там також зашкалює.

Цікаве спостереження було у і одного з письменників, який в своєму романі про тюрму, де він реально відсидів 2 роки за підозрою у вчиненні тяжкого злочину і був згодом виправданий судом, звернув увагу на те, що в тюрмі не почуєш української. Феня побудована на російській мові, а україномовних людей там зустріти майже неможливо.

Цікаве спостереження. До речі, з особистого досвіду можу сказати, що люди на Західній Україні набагато мякіші та добріші, ніж на Східній Україні. Це також до питання про відмінність українців від росіян: останні в своїй масі набагато жорстокіші та черствіші, ніж українці.
Мф.6.33
 
Доступ закрыт.
  • Вам запрещено отвечать в темах данного форума.